Як ми виховуємо і не караємо в дитячому таборі?

Коли ми, вожаті англомовного табору, плануємо зміну, ми приділяємо багато уваги розкладу табору. Для нас важливо спланувати кожну годину наших учасників, і в нас є кілька причин для цього. Ретельно продуманий розпорядок дня гарантує нашим учасникам цікаві, насичені корисними подіями дні, занурення в англомовну атмосферу, а для нас, організаторів розвивального відпочинку, — безпеку його учасників. І, іноді, вечірній час — це найскладніший час для забезпечення дотримання розкладу. Ось історія, як приклад.

Пізній вечір, у таборі відбій, чую шум у кімнаті, стукаю в двері. У кімнаті явно щось відбувається, якась драма — цікаво, яка? Це кімната дівчаток зі старшого загону. Подивимося...

— А, це ви, Надю. А ми вже спимо, — з театральним позіханням відповідає мені Наташа, яка відчинила двері.

— Не схоже, що ви спите, чується зовсім інше, — оглядаю кімнату в темряві, поки не хочеться вмикати світло — а раптом я помилилася?

— Так, це в сусідній кімнаті шурхотять, там малюки якісь галасливі, — майже сонним голосом додає Соня.

У мене не дуже хороший зір, а в темряві — бачу ще гірше, але дивний ком біля ліжка в Наташі я все-таки помітила. Навіть якщо це гора не прибраного одягу, привід увімкнути світло в мене був.

— Ой, навіщо ви вмикаєте світло? Так яскраво... ми ж уже спимо... — Наташа намагається приховати те, що приховати вже неможливо.

— Денисе, що ти тут робиш? — підходжу до ліжка Наташі і піднімаю ковдру, якою накрився Денис, сидячи на підлозі біля ліжка.

— А? Що? — робить вигляд, що прокинувся в чужій кімнаті помилково. Вони такі актори!

— Денисе, ти порушуєш правила відбою, перебуваючи в чужій кімнаті. Ходімо, поговоримо, — прошу я його вийти з кімнати.

Дівчатка вже не сонні, але й виправдовуватися їм нічим. Бажаю їм доброї ночі і йду з Денисом на поверх, де його кімната.

— Ну, і що, що я був в іншій кімнаті?! Нам так хочеться поговорити! — починає розмову Денис.

— Оскільки ти порушив правила відбою, ключ від твоєї кімнати тобі більше не належить, він переходить до вихователів. Ми не можемо довіряти тобі, оскільки ти показав, що ти можеш робити після відбою. Ввечері я вас зачиняю на ключ, а вранці — відчиняю. Вночі треба спати.

Денис — гордий хлопець і він демонструє байдужість до мого рішення. Він мовчки, іде в кімнату, віддає мені ключ і йде в темряву кімнати, щоб лягти спати.

У мене полегшало на душі, бо я підозрювала, що він любитель нічних пригод, але покарати його на основі підозр було б неправильно. Добре, що він попався і ми легко розв'язали ситуацію.

Вранці щоразу, коли Денис мене бачив, він одразу м'якшав: опускав очі, плечі, зупинявся в очікуванні чогось неприємного. По всій його мові тіла було видно, що він чекає на «бесіди, звинувачень, виховання», хоча мені здавалося, що ми з ним усе з'ясували ще вчора ввечері.

Дуже часто наші діти звикають чути звинувачення та моралі по кілька разів за одну провину, і це стало нормою для Дениса. Він думав, що я ще раз його дорікну за погану поведінку пізно ввечері. Я ж жодного разу йому про це не нагадала, а тільки ввечері приходила, щоб забрати ключ, зачинити їхні двері, та вранці повернути.

Тільки на третій день він зрозумів, що продовження «виховання» не буде, і більше не стискався побачивши мене.

— А чому ви мене не лаяли за те, що я був у дівчаток?

— А як би це допомогло тобі і мені?

— Ну так завжди роблять… — намагався пояснити своє запитання Денис.

— Ти був покараний?

— Так, але легко… — невпевнено додає він.

— Денисе, мені не треба було зробити тобі боляче, мені потрібна була безпека в таборі і щоб у всіх, включаючи тебе та Наташу з Сонею, був час на здоровий сон. Я змогла забезпечити і те, й інше. У чому сенс додавати емоції? Тим більше негативні?

Звичайно, наші розмови з Денисом велися англійською і вони були трохи довшими, але переклад суті ви зрозуміли.